|
Ніби бритва, зоря ріже нас по очах, Відкрились курки, мов чарівний сезам, І з’явились стрільці, на згадку легкі, – Піднялися бабки з-за тієї ріки, І забава пішла в дві руки, в дві руки. Ми лягли на живіт – натуральні мерці. Навіть той, що майнув під страшні прапорці, Відчував вовчі ями подушками лап; Кого куля мисливська дістать не могла б, – З переляку упрів, теж приліг – і заслаб. Щоб життя посміхнулось вовкам – я не вірю, – Ми даремно кохаєм його, однолюби. Ось у смерті – красивий широкий вищир І до того ж міцні і здорові зуби. Подаруємо вовчий оскал ворогу, У собак ще не милені холки! Та однак на татуйованому снігу Підпис наш: ми вже більше не вовки! Ми повзли, мов собаки, піджавши хвости. Як здивований погляд до неба звести? Може, з неба відплата на нас полилась, Може, світу кінець – десь пропав перелаз?.. Тільки з бабок залізних нас били ураз. Змокли ми у крові під свинцевим дощем – І змирились: однаково вже не втечем! Під тілами гарячими зникли крижини. Оцю бійню задумав не Бог, а людина: Хто летить – тих у літ, хто тікає – у спину... Зграя псів – з моїм виводком не в’яжися, В рівній сварці – за нами удача. Ми вовки, нам свобода все сниться, Ви – собаки, і смерть вам – собача! Подаруємо вовчий оскал ворогу, І покладемо край іншим толкам. Та однак на татуйованому снігу Підпис наш: ми вже більше не вовки! В ліс – може, там збережу когось з вас! В ліс, вовки, – важче в лісі попасти у нас! Свої ноги винось, і рятуй цуценят! Я не знаю, уникнути як нам засад, Вовчі душі заблудлі скликаю назад. Хто живий, затаївся на березі тім. Що я можу один? Видно, смерть нам усім! Відмовили очі і слух притупився... Ви вовки, де інстинкт ваш подівся? Де той рід жовтоокий, де я народився? Я живий, та оточує гавкіт мене, В ньому смерть невблаганну я пізнаю. Це собаки, яких називають ріднею, Ми ж вважаєм нерідко за здобич свою. Подаруємо вовчий оскал ворогу, Оголяю я ікол осколки. Та однак – на татуйованому снігу Тане підпис: Ми більше не вовки!
|