|
Пройшла пора всіх вступів і прелюдій, – Усе гаразд – я лжі не розігрів: Мене до себе кличуть знані люди, Щоб я співав «Облаву на вовків»... Хтось, може, запис чув десь із вікон, І, мабуть, юшки з дітками не звариш – Як знати, – а придбав магнітофон Який-небудь не рядовий товариш. І в будень тут повеселитись ніде, В сімейнім колі, де нема спокус, Тихенько, щоб не чули їх сусіди, Натиснув він на чорну кнопку «пуск». І хоч не розібрав останніх слів, – Поганий дубль дістали на роботі, – І він почув «Облаву на вовків» І те, що там було на тім звороті. Прослухав і розсердився небавом, Як на півслові обірвавсь куплет, Підняв він трубку: «Автора “Облави” Пришліть до мене завтра в кабінет! Я не хильнув для смілості винця, – І стримуючи гикавок ораву, З порога – від початку й до кінця – Я прокричав оту свою «Облаву». Його просили діти, безперечно, Про усмішку привітну на лиці, – А він сприйняв мій спів добросердечно, І сам аплодував наприкінці. Коли коньяк у келих наливав, Невидима відкрилася завіса, Він випалив: «Про мене ти співав! Про нас, про всіх – які вовки, до біса!» ...Ну все, тепер, звичайно, щось-то буде – Уже три роки в день по п’ять дзвінків: Мене до себе кличуть знані люди, Щоб я співав «Облаву на вовків».
|