|
В королівстві, де все тихо і мирно, Де ні війн, ні катаклізмів, ні бур, Десь узявся дикий вепр неймовірний – Може, буйвол, може, бик, може, тур. Сам король мав печію, з нею й астму, Лютий кашель ледь його не добив, – А тим часом той звірюга смугастий Їв одних, а інших в ліс волочив. Видає король тоді три декрети: «Звіра би звести, мовляв, нанівець! А хто наважиться на це, по секрету, І принцесу поведе під вінець». І в зневіреній до краю державі – Як увійдеш, навскоси й навпростець – У зажурі відчайдушній недбало Жив найкращий, та опальний, стрілець. На долівці скрізь були люди й шкури, Залюбки хмелі й мед-пиво пили – Засурмили у дворі трубадури, Хап стрільця – і у палац повели. І король йому прокашляв: «Не буду Я мораль тобі читати, стрілець, – Та коли застрелиш ти чуду-юду, То принцесу поведеш під вінець». А стрілець: «Так це хіба нагорода?! Краще взяв би я – портвейну відро! Та нізащо на вінець не погоджусь – Бо помножу звіра й так на зеро!» А король йому: «Візьмеш, кажу, й годі! А як ні, то запру тебе в тюрму! З королівського вона-таки роду!..» А стрілець: «Ну, хоч убий – не візьму!» Але доки з ним король сперечався, Зжер жінок чи не усіх та курчат І аж до замку короля підібравс Вищезгаданий вже бик-супостат. Взяв стрілець портвейн із собою, Чуду-юду вмить поклав – як на гріх, Вкрив принцесу з королем він ганьбою – Той опальний, але кращий за всіх.
|