|
У державі, де все тихо й до смаку, Де без війн та хуртовин обійшлось, – Із’явився здоровань-вовкулака, Чи то буйвол, чи бугай, чи ще хтось. Сам король страждав на шлунок та астму, Вже й кахиканням народ залякав, А паскудний волоцюга тим часом Хлопців бив, а дівчат – ґвалтував. І нашкрябав король три фірмани: Звіра вбити треба, хай він горить! А звірюці хто дасть прочухана, Мою доню у дружини – бери! А коло самої державної межі Стоїть хатка, непорядна вкінець, На підлозі лежать шкури ведмежі – Тут живе колись найкращий стрілець. Сам стрілець, і з ним якійсь громадянки Щось співають і жлуктять самогон... Раптом чують – хтось волає на ганку: – Гей, стрілець, до короля самого! А король йому прохекав: – Ну, добре! Розповім я тобі, хлопче, все те ж: От як завтра вб’єш того одоробла, Мою доню у дружини візьмеш! А стрілець: – Та ж заберіть свою воблу! Краще діжку портвейну котіть! Я і так вб’ю того одоробла, А за доню ви вже краще мовчіть! А король: – Ти візьмеш доню в дружини! А не візьмеш – в буцегарню, й кінець! Це ж бо доня королівська, єдина! – Вбий – не візьму! – каже кращий стрілець. І доки в них тривали зайві балачки, Вовкулака у палац причвалав. Від нього страждали кури та качки, Звісна річ – і жінок не минав. Кепські справи! Дали хлопцю, що просить. Вовкулаку він прибив – та й утік! Королівськая доня голосить, Бо зганьбив її стрілець на весь вік.
|