|
В королівстві, де гаразди лиш всякі, Де ні війн, ні катаклізмів, ні бур, Став паскудить дикий звір, лобуряка: Чи то буйвол, чи бізон, чи ж бо тур. Короля звіряче шлунок замучив, Як бухикав, то здригались шибки. А тим часом те звірило кусюче Тих покрало, тих товкло залюбки. і тоді король віддав три накази: «Волоцюгу відловить й розіп’ять, А, хто зважиться та зробить, – одразу ж Мою доню у жінки може взять!» А в державі, що у розпачі гнила, Як зайдеш, то чемчикуй навкісець, В відчайдушній жив тузі здоровило – Колись кращий королівський стрілець. На підлозі, розвалившись на шкірах, Пили й їли люди вдень і вночі, Та задули водночас трубадури, Й під арешт схопили хлопця з печі. І король йому бухикнув: «Не буду Про мораль тобі нічого казать, Якщо боки ти намнеш чуду-юді, Дам дочку, і стану “зять” називать». А у відповідь: «Чи то нагорода? Краще б дали ви портвейну баняк. Не для мене царська вся насолода, А потвору я здолаю й за так!» Та король: «Візьмеш її, яка мова! А то швидко та надовго – в тюрму.» А стрілець йому: «У разі відмови Від вина, дочку я все ж не візьму!» Сперечалися вони, аж допоки Не поїв усе жіноцтво й курей, Й до палацу зробив перші кроки Отой самий звіруган – Бармалей. Що тут зробиш, якщо стільки спиртного?! Вбив звірюгу та утік навпростець. Так принцесі з королем вправив роги Їх найкращий баламутний стрілець.
|