|
У державі, споконвік береженій, де не знали, що таке колотня, десь узявся дикий вепр навіжений (це така собі несвійська свиня). Сам володар, хоч престиж мав найвищий, – не мисливець, та й в літах, як на гріх. А тим часом той звірюка понищив вже добрячу площину зернових. І володар тоді виніс ухвалу: «Всі ж від цього розбишаки дрижать! Так що, хто його поробить на сало – той у хату мою ввійде як зять». А у тій ошаленілій державі (від воріт – через майдан навпростець) жив собі, непоказний, але жвавий, повернувшись із війська, стрілець. В нього сходились дружки потаємці, щоб спокійно нахилити винця... Тут набігли холуї-порученці й на садибу потягнули стрільця. І володар там стрільцеві промукав: «Хоч ти й випивши, одначе затям: як вгамуєш цю трикляту свинюку – то і доньку я за тебе віддам». А стрілець йому: «Найшло щось на тебе? Скнарість – дуже неприваблива річ! Бо дочка твоя – мені без потреби, колієві – виставляй могорич!» А володар: «Він таки її візьме! Чи вже піде не в корчму, а в тюрму!» А стрілець: «Ну, це відрижка царизму! Та тепер – хоч би там що – не візьму!» І вони так сперечалися, поки аж до самого села не допер той ікластий і як танк товстобокий, знахабнілий від безкарності вепр. Що тут скажеш? Могорич сторгувавши й змордувавши кабанюгу внівець, збіг у шо́фери до міста назавше й там на вчительці женився стрілець.
|