|
В заповіднику, де – не запам’ятав, Жив собі цап – довгі роги він мав. Із вовками жив – та не співав Лише мекав, бо пісень не знав. Він траву щипав, нагуляв він бока, Своїм меканням бавив погоду. З нього глузду, наче з козла молока, Та проте – й ніякої шкоди. Жив на випасі він біля яру, Не хворів ані сказом, ні сапом. Хтось примітив такого скромнягу Й обрали – «відпущення Цапом». Ось ведмідь, лісовий баламут, Обхамить, дать незгодному зможе, – А піймають козла та поб’ють По рогах йому та ще проміж. Сірий все пропускав – хамство й зло, І побої виносив гордо. Хам сказав: – Я пишаюсь козлом! Хоч у нього й цапова морда! Спадкоємцем вважати Козла В заповіднику були змушені. Навіть довідка, кажуть, була – Відпускати Козла відпущення. А Цап собі скакав козлом, Жирувати почав не на слові: Якось бороду зав’язав вузлом, – «Сволота!» – сказав із кущів вовкові. А коли відпущення чергове мав, Все за те, що вовки киданули, – Як ведмідь неначе, Цап загарчав, Та на це уваги не звернули. Доки хижаки добилися хвостів, В заповіднику міцніло збудження, Що дорожчий ведмедів, зайців – Дорогий наш – Цап відпущення. Як почув Козел медвяність слів: – Ей, ви, сірі – вони дихають єлеєм! – Відніму у вас раціон вовків, А також ведмежі привілеї! Накажу усіх, за «морду» – допитаю! Розмалюю всіх по трафарету! Усіх неслухів на роги намотаю, Хором не зовіть: «Мені карету!» З хробаками землю доведеться ковтать, І позаздрите долі замучених! А кому відпускати гріхи – мені знать, Бо Козел я – Цап відпущення! В заповіднику, де не запам’ятав, Править бал Козел, необережно. Він з вовками жив і разом співав, І гарчить уже по-ведмежому. А козлята засукали рукава, Почали вовчат шерстити зважено. А чого боятись – якщо їх голова Від Лева має повноваження. Він нарешті відчув гостроту рогів, Втрату влади своєї звуження – Росомах і ведмедів, усяких вовків Всіх зробив – козлами відпущення.
|