|
На стіні висіли в рамках чолов’яги бородаті: В окулярах з ланцюжочком, по-народному – в пенсне. Всі вони щось там відкрили для людської благодаті, І коли ось я не вмер ще, то це з їхньої вини. Лікар мовив: «Хворі ви вже», і мене тіпа кондрашка, І світило те сердечне посміхнулось зі стіни. Тут не камера, – палата, тут не нари, тут ліжечка! Не підслідний я, хлоп’ята, а всього піддослідний. І хоча я весь в недугах, та не страшно мені геть тут. Протокол цей ваш медичний підмахну сміливо, шо?! Мені близький Скліфосовський, що засновник інституту, Й майже друг товариш Боткін, що жовтуху винайшов! У становищі моїм велика дурість рогом перти, Лікаря страх розсердити – запроторить в «жовтий дім». Все залежить в цьому домі лиш від тебе самого: Враз Будьонним можеш стати, чи конякою його. Мізки в мене не заходять десь за розум, вірте слову! З натяком їм запитання, – тобто, лізу на скандал: «Якби Кащенко, наприклад, лікувався в Пирогова, Пирогов би без причини різать Кащенка не став». Але й лікар не з лопуцька – хитрий він і обережний: «То є так, але можливий хід подій наперекір». Ось палата на п’ять ліжок, ось професор в двері, й ніжно Тиче пальцем: «Параноїк», і піди його провір. Добре це, що вас, світил всіх, та й повісили на стінку. Я за вами, дорогенькі, – за стіною з каменів: На Вишневського надіюсь, уповаю на Бурденка, Щоб підтвердили: духовно, не душевно я знеміг! Рід міцний мій: всі у мене; правда, прадід був незрячий. Тесть мій – він «білогарячий», але ж тесть – він не рідня! Лікарю, ми наодинці, дайте ж відповідь: в жару цім Чи буде мені діагноз, чи вже вирок за півдня? Лікар, санітар й світила якось так зніяковіли, Завіконне ж те світило мовчки в землю заповза... Окуляри з ланцюжочком ніби миттю завологлись, А в жовтухового батька щічки вкрила білизна. І повис гостряк, і в жаху та й скоцюбились папери. Хоча ж благо лікар творив, шкода, благо не моє. Та на лист перо стальне враз чирк – і «вирок» мій готовий! Параноя мій діагноз, отже – лиш два роки є!
|