|
На стіні висіли в рамках сиві в бородах мужчини. При книжечках, у очечках, – по-народному, в пенсне. Всі вони щось відкривали і придумали вакцини, Тож, якщо не поховали – їм «Спасибі» від мене. Доктор мовив: – Пацієнт, – І мене заколотило, Всенародне світило Посміхнулося в момент. Тут не камера – палата, І не нари, а тапчан. Не підслідним слід вважати, А піддослідіний тут я. І хоча весь у хворобах – відчай в мене без підґрунтя. Підмахну – давай скоріше, я – медичний протокол. Мені любий Скліфосовський – як засновник інституту, Чи ото товариш Боткін – він жовтуху віднайшов. У становищі оцім Лиш дивак права качає – Лікар робить те, що знає, Заховає в жовтий дім. Все залежить в цьому домі Лиш від тебе самого: Якщо схочеш – ти Будьонний, Або навіть кінь його. Поки дійсність розуміти маю сили – вірте слову, Подивився на портрети, і у них у всіх спитав: «Якби Кащенко, наприклад, лікувався б в Пирогова, Пирогов би без підстави різать Кащену б не став?..» Лікар мій – ще той педант. Обережний, боронь Боже! – Ви праві, та бути може І зворотній варіант. Ось палата: п’ять героїв, Ось зайде професор – звір. Пальцем вкаже: «Параноїк!» – Потім – спробуй перевір! Добре, що висять світила поруч всі такі рідненькі. Я за вами схоронюся, дорогенькі, на стіні. На Вишневського молюся, покладають на Бурденку – Бо духовно, не душевно, ой, як боляче мені! Так, мій мозок барахлить, Ну, а ви, здорові, браття? По запущеній простаті Можуть кожного закрить. Рід міцний мій, наче я! Правда, прадід був незрячий, А шуряк – біло-гарячий, Та шуряк, хіба ж рідня? Лікар, наодинці зараз, То мені відповідай: «Чи поставив вже діагноз? Або при’говор читай!» Лікарів і санітарів, всі світила – враз скрутило, Завіконне же світило теж сховалось за спиною. І пенсне на ланцюжочку як вологою покрило. У отця жовтухи щічки вкрились зразу ж жовтизною. Авторучку достає, І брудна уже бумага, – Лікар все зробив на благо, Тільки благо не моє. Той листок – могутня зброя, В груди вп’ялось, що й казать... Мій діагноз – паранойя, – Й пару років тут лежать!
|