|
На стіні висіли в рамках бородаті мужики. В окулярах з ланцюжком – по-народному, в пенсне. Всі вони щось відкривали і вивчали всі мазки, Отже, доки я не вмер – рятували всі мене. Доктор вимовив: – Ви хворі, – І мене заколотило, Щиросердеє світило Посміхнулось не суворо. Тут не камера – палата, І не нари – слідства лава. Не підслідний я, хлоп’ята, А для дослідів – халява. І хоча я весь в хворобах – відчай мій не має ґрунту. Підмахну – давай скоріше, я – медичний протокол. Мені любий Скліфосовський – як фундатор інституту, І знайомий мені Боткін – він жовтуху віднайшов. У становищі оцім Лиш дивак права качає – Лікар робить те, що знає, Заховає в жовтий дім. Все залежить в домі тому Лиш від тебе самого: Забажаєш – ти Будьонний, Або хочеш – кінь його. З глузду я поки не з’їхав і даю у тому слово. І питаю, натякаю, тобто лізу на скандал: – Якби Кащенко, наприклад, лікувався б в Пирогова, Пирогов би без підстави різати його не став... Лікар мій – це той педант. Обережний, страхітливий: – Ви праві, але можливий І зворотній варіант. Ось палата: ліжка, столик, Професор зайшов, бігме! Пальцем вкаже: «Параноїк!» – Хто під сумнів те візьме? Добре, що світила в ряд на стіні висять біленькій. Я за вами, вчителі, – за китайською стіною. На Вишневського молюсь, покладають на Бурденка – Які скажуть, що недуга духу сталася зі мною. Рід міцний мій, в мене весь. Правда, прадід був незрячий, А хрещений – син козачий, Білий – та не рідний десь. Скажи, лікар, мені зараз, Вірю, що ми – будем люди – Чи буде мені діагноз, Або ж вирок буде? Лікар, санітари, всі світила – враз зніяковіли, А світило за вікном теж сховалось за стіною. І пенсне на ланцюжку наче паром запітніло. У отця жовтухи щічки вкрились жовтизною. І з’явилось вістря зле, Змокла з остраху бумага, – Лікар все робив на благо, Тільки благо не моє. Та не лист – перо сталеве В груди вп’ялось, мов штики, Мій діагноз – паранойя, Означа – на всі роки.
|