|
Та чому ж все не так, ніби ж все, як завжди: Синє небо таке ж – подивися! То й же ліс, те ж повітря, та ж сама вода, Тільки він з бою не повернувся. І не втямити вже, хто ж мав рацію з нас В сперечаннях та різноголоссях. Він потрібен мені – це відчув лише в час, Коли він з бою не повернувся. Це мовчання невлад його, не в такт співав, Це завжди про своє і не гнувся. Спати він не давав мені – рано вставав, А ось вчора з війни не вернувся. Те, що пустка навколо, думки – впорожні. «Двоє нас було!» – я осінився! Немов вогнище вітром задуло мені, Коли з бою він не повернувся. Нині вирвалась ніби з полону весна, І я раптом до нього звернувся: «Друже, дай докурить», та не бахнуло: «На», – З бою він вчора не повернувся. Мертвяки наші нас не полишать в біді, – Всі полеглі, немов вартові нам. Відбивається небо в полях, як в воді, І веселка висить оберегом. Вистачало нам місця в землянці обом, Для обох рівно час нам тягнувся. Все тепер це мені, та волосся дибом, Ніби з бою це я не вернувся.
|