|
Та чого ж все не так. Нам біда – не біда: Синє небо знов над головою, Той же ліс, те ж повітря, й та ж сама вода... Як не зміг повернутись він з бою... Мені не зрозуміть, був правий хто із нас В суперечках без сну і спокою. Бракувать мені стало його вже в той же час, Як не зміг повернутись він з бою... Мовчазним був невлад, не підспівував в такт, Говорив нам про інше з тобою. Не давав мені спать, прокидався не так, Вчора ж – не повернувся із бою. Все спустошилось враз, – йдуть лиш чорнії дні, Бо відчув я, що нас було двоє. Ніби вітром згасило кострище в мені, Як не зміг повернутись він з бою. Нині вирвалась, як із полону, весна, Говорив з ним, а вийшло – з собою: «Дай, товариш, курнуть!» – Та лиш тиша луна. Він не зміг повернутися з бою. Не залишать нас мертві у нашій біді, Спокій наш берегти вони вміють. Віддзеркалює небо тепер, як в воді, І дерева у лісі синіють. Місця нам у землянці хватало на двох, Воювали ж бо ми обидвоє. Все тепер одному. Та здається мені, Що залишивсь і я в тому бої.
|