Облиш мою сокиру кам’яну! І більше в моїх шкурах не фасонь! Мовчи, бо зараз матом вже загну! Сиди й пильнуй, кажу тобі, вогонь! Ховати мухоморівку не смій, – не зазіхай на святість наших свят! Не прибрано в печері родовій, – розбестилася ти в матріархат! Тобі рота заклею я, – пан тут я над родиною! Надихаюсь ідеєю я первіснообщинною. Там мамонта заб’ють, і буде крик, – поділять здобич порівну ось-ось... Не можу ж я сидіти тут весь вік, – мені потрібно вбити хоч когось! До мене зараз прийдуть два жерця, так ти ж не вийди голою до них!.. Вік кам’яний – а в тебе й камінця нема ніколи, мамонтам на сміх! П’ять би жон мені, купою, – розібрався би з вами я! Та одну тільки щупаю, позаяк – моногамія. А все – твоє походження дурне! Мій дядько, що десь дівся восени, заздалегідь застерігав мене не брати людожерихи-жони! І не бреши на зборах шаману, що хтось до тебе лізе без пуття! Не намовляй на молодь племінну, – вона надія наша й майбуття! Тобі рота заклею я, – пан тут я над родиною! Надихаюсь ідеєю я первіснообщинною. Ну що ричиш, тебе ж іще не б’ють. Віддай тесло, по-людському прошу! І шкури де? Запхала десь, мабуть? До трьох рахую, потім – укушу!
|