|
Ізнов усі летять Москва-Одеса, мені ж – потрібно Умань-Павлоград... А он пройшла при формі стюардеса – як принцеса, як втілення польотних всіх принад. У Вінницю – лети без перепон, й над Ужгородом – теж безхмарне небо, відкриті Київ, Харків та Херсон, і Львів – але мені туди не треба. Не тямлять в довідковій ні бельмеса, на запит мій – хихикають чогось: «Тепер уся увага, – кажуть, – рейсу на Одесу, а потім – з вами теж розберемось». Я теж громадянин та пасажир, поваги вимагаю я до себе!.. Запрошують до рейсу на Каїр? – Там спека, і мені туди не треба. Вже нудить від прочитаної преси, – це зал чекальний, чи читальний зал? З Москви, диви, літають неотеси до Одеси, а де тут наш, місцевий термінал? Мені потрібно в рідний свій куток, а на табло – якась Адис-Абеба; й нащо мені отой Владивосток? – Там холодно, й мені туди не треба. Питають в мене знову про адресу: «А що це – Умань, й де це – Павлоград? Вам, може, – до психичного конгресу, у Одесу? – Ви дуже підходящий експонат!» Дали б мені додому вже квиток, у бізнес-класі – місце будь-котре би... Тим часом оголошують Бангкок і Делі, а мені туди не треба. «Вам швидше – на автобусі-експресі!» – Кричать мені, й не садять у літак. А від Москви до самих наших кресів – до Одеси – літають люди, й теж я хочу так! До рідних би полинути країв, – та лайнер вилітає у Ентеббе; а можна ще – в Найробі, в Тель-Авів, – хоч зараз, та мені туди не треба! ...Аж ось й мої згадали інтереси, а то усе – Брюссель, чи то Марсель... Дивлюсь – мене відводить стюардеса (міс Одеса) на літачок – дитячу карусель! Ось так, – зв’язавсь з підступними людьми, вони глузують з мене – аж гикають... Мені це остогидло, чорт візьми, і я лечу туди, куди пускають!
|