|
Я півсвіту, мабуть, через злісні бої І пройшов, і проповз з батальйоном, А додому мене за заслуги мої Санітарним везли ешелоном. Підвезли до порогу, за крок – На полуторці в ранішній тиші, – Я стояв і німів, а над дахом димок Підіймався не так, як раніше. Вікна наче боялись відбитись в очах, І хазяйка не рада солдату: Не припала до грудей могутніх в сльозах, А руками змахнула – та й в хату. Забрехали пси на ланцюгах, Я ступнув в темні сіни з дороги – І за щось за чуже зачепився в сінях, Шарпнув двері – зсудомило ноги. Там хазяїн сидів: я колись теж любив За столом цим сидіти так саме – Він нерівно сопів, чай з хазяйкою пив, – Тому й був я оббреханий псами. Чи то, поки в диму та вогні Щохвилини додому я правив, В хаті він пересунув всі речі мої І по-своєму все переставив. Ми ходили під богом, під богом війни – Артилерія нас накривала. Та зі спини смерть ранила душу мені Й підло зрадою в серці застряла. Я себе в попереку зігнув, Силу волі неначе потроїв: «Громадяни, вже вибачте, що завернув Хибно я до хатини чужої...» Тобто, злагоди вам, та до хлібу – сальце, Щоб коханнячко завжди тривало... Ну а він навіть оком не глипнув на це: Наче статися все так і мало. Захитався високий поріг, Як колись, не вгатив я в дверцята, – Тільки вже як хутенько за ріг аж забіг, Вікна зблиснули вслід винувато...
|