|
Крізь бої нескінченні – незміряну путь він пройшов зі своїм батальоном, а додому його – за заслуги, мабуть, – санітарним везли ешелоном. Від попутки зробив перший крок – й занімів, біля хвіртки заклякши. А над дахом, із комину – звичний димок підіймавсь ніби якось інакше. Не дивилися вікна у вічі йому, і немовби посупилась хата, і чогось не видати хазяйку саму, що не вийшла зустріти солдата. Пси цепні – аж захрипли уже. Він пройшов через двір до порога, зачепився у сінях за щось за чуже, двері шарпнув – ослабнули ноги. Там на місці його засідав за столом самовпевнений інший хазяїн. І хазяйка при ньому, й вечеря – з вином, і колиска видніється краєм. Це виходить, що поки у бій він ішов кожний день без спочину, той усе переставив в домівці оцій і по-своєму все перекинув. Він ходив там під богом, – під богом війни, артилерія їх накривала; тільки кулі у спину – страшніші вони, тільки зрада – до серця дістала. Він себе в попереку зігнув, кулаки заховавши в шинелі: «Вибачайте, добродії, що завернув мимохіть до чужої оселі». Мов, любові та згоди вам, й довгих років, й щоб завжди на столі – паляниця... Ну, а той – навіть вухом на це не повів, ніби так воно все і годиться. Він тремтіння в колінах зборов, причинив тихо двері до хати, – тільки вікна відкрились, коли він пішов, й подивилися вслід винувато.
|