|
Стільки довгих верстов крізь запеклі бої я пройшов зі своїм батальоном, а додому мене – за заслуги мої – санітарним везли ешелоном. Від попутки зробив перший крок – й занімів, біля хвіртки заклякши. А над дахом, із комину – звичний димок підіймавсь ніби якось інакше. Не дивилися вікна у вічі мені, і немовби посупилась хата, і хазяйка – майнула тихцем у вікні, та не вийшла зустріти солдата. Пси цепні – аж заходились вже. Я пройшов через двір до порога, зачепився у сінях за щось за чуже, двері шарпнув – ослабнули ноги. Там на місці моєму сидів за столом самовпевнений інший хазяїн. І хазяйка при ньому, й вечеря – з вином, і колиска видніється краєм. Це виходить, що поки у бій я ішов кожний день без спочину, він усе переставив у хаті моїй і по-своєму все перекинув. Ми ходили під богом, – під богом війни, артилерія нас накривала, тільки кулі у спину – страшніші вони, тільки зрада – до серця дістала. Я себе в попереку зігнув, кулаки заховавши в шинелі: «Вибачайте, добродії, що завернув мимохіть до чужої оселі». Мов, любові та згоди вам, й довгих років, й щоб завжди на столі – паляниця... Ну, а він – навіть вухом на це не повів, ніби так воно все і годиться. Я тремтіння в колінах зборов, причинив тихо двері до хати, – тільки вікна відкрились, коли я пішов, й подивилися вслід винувато.
|