|
За життя я був рослим і вільним, Не боявся ні слова, ні кулі, До бунтарства плекав інтерес. Та з тих пір, як вважаюсь покійним, Обточили мене і зігнули, Постамент майорить – «Ахіллес». Не струшу я гранітного м’яса І не витягну із постаменту Ахіллесову дужу п’яту. І міцні костомахи каркаса Мертво схоплені шаром цементу – Лиш судоми біжать по хребту. Хизувався здоровим я сажнем: Нате, вперті! Не гадав, що отямлюся в’язнем Після смерті. Але в рамки тепер без оскаржень На спір вбили, А покручений дужий мій сажень Розпрямили. Потім з мене на смертному ложі Живо маску посмертну знімали, Озираючись, члени сім’ї. Тільки сам я там був на сторожі, Коли в гіпс так невміло вганяли Азіатські вилиці мої. Я не відав ні сном ані духом, Що незграбно помру після смерті – Бач, вона мене знову знайшла! Все робилось прискореним рухом, З маски риси природні всі стерті, Тільки посмішка сяє страшна. За життя зроду не клав шакалам В пащу пальці. Обміряти боялись загалом І зухвальці, Але по зняттю маски в комірці – Тут, у ванній, – Трунар віддав перевагу мірці Дерев’яній. А потому, наступного року, Увінчали моє муштрування: Міцно збитий литий монумент Під гармидер людського потоку Відкривали під жваве співання Під гітару – простий інструмент. Тиша тріснула, стигла, як колос, З динаміків ринули звуки, Утворивши складний пірует. А мій відчаєм зірваний голос Новочасні розробки науки Обернули на милий фальцет. Я німів, покривалом накрили – Ох, задуха! Я кастратом горланив щосили Людям в вуха. Саван зірвано – як же я дрібен! – Нате, вперті! Невже справді такий вам потрібен Після смерті?! Командора хода лине гулко, Розмишляв: гамірним піти кроком, Як колись, серед білого дня? І шарахнувся натовп в провулки, Коли ногу я висмикнув боком, І здригнулась від болю земля. Накренився я тулубом голим, Але й тут не зав’яз в оболонці – У пригоді став мій косовий! І коли вже упав я додолу, Пошматовані ці гучномовці Прохрипіли подібно: «Живий!»
|