|
Пожежі над країною все вище, стогнуть Їх відблиски: притопа – два та три – прихлопа. А Час і Доля пересіли вже на коней, І знов – в галоп, під кулі – в лоб, Та кинуло світ наш в озноб Від того галопа. Шалені кулі, незрячі, безтолкові, А ми летіли скопом, вони за нами – вліт. Розковувались коні й розжарені підкови В грязі губили – на щастя всім привіт. Верткі поводдя, неначе ті вугрі, Летіли хати, міста, гаї й озера мимо, Та вітер дув і розплітав нам кучері І звивини в мозку робив прямими. Ні втеча від вогню, чи острах – ні до чого. Та час скакав, а наша Доля посміхалась, І шаблі сідаків, як промінь сонця знову, Сідак – поет, а кінь – Пегас, Пожежа змеркла, потім згасла, А скачка розгоралась. Не бачив світ такого ще алюра! Копита били дріб, немов пташок «цвірінь», І божевільна від крові, незряча куля-дура Прозріла і розумно, частіше била в ціль. І хто кого – азартніш переплясу, А хто скоріш – один для всіх у скачці строк. А вітер дув, з кісток здував він м’ясо І холод досягав вже тих кісток. Попереду Удача – зцілення для хворих, І Час прямує навпростець, а не по кругу. Очікуване Завтра – буде гірким горем. Видно недругів, якщо скакать І друга також – благодать! А Доля летить по лугу. І Смерть довірливу круг пальця обвели, Загаялась вона побити всіх косою. Вже нас не доженуть, відстали й кулі, Чи вдасться вмитися не кров’ю, а росою?! Вив вітер все журливіше, глухіше, Навиліт рана в Часі і дісталось Долі. Вітри та коні – і тіла та душі Убитих несли на собі поволі.
|