|
Свідомі карбонарії, нарадившись під кілечку, пірнають у підпілія, готують боротьбу... А я – як у гербарії: пришпилений на шпилечку, в безсонні та в безсиллі я ледь дощечку шкребу. Мов папірець держпозики, – нікуди я з гвіздочка; довкола – довгоносики й мушня-зеленоочка. Колись – їх били з маху ми зім’ятим рушником, а нині – між комахами укляк я сам цілком! Тут кожному метелику – окрема епітафія, усе по-науковому: родина, рід та вид. Він значиться в переліку, у нього місце в шафі є, і надано умов йому: він – жук, бач, короїд. А над моєю постіллю – надряпати повинні на стінці назву розділу: «Небачений донині». Я ж – homo був, ще й sapiens, за класом я – ссавець; колись мені – був ссати сенс, а вилучивсь – й капець... А був же я – без тріщини, справляв приємне враження, ударник дезінсекції, товариш, друг та брат, – і на́ тобі: поміщений у вчительське спорядження, в комашковій колекції наочний експонат. Мов сватач причепурений, – бентежусь, як школярка. Дзинчать джмелі зажурено: «Шукати пізно шпарку...» Безцеремонні змалечку, личинки лебедять: «Не корч із себе лялечку, яку якраз їдять!» Підвів студентів з острахом співбрат мій дотеперішній: двоногий, ясно мислячий, – такий ураз дійме! Він ткнув мене у потрохи на кшталт не надто бережний, чогось собі там визначив – і вивів резюме: «Ізгой комунікації, відлюдний бідолаха, – отож, є досить рації тримати у комахах. Мабуть, проблеми з мисленням, чи, може, він хвинтить; отут, в мурашки висланий, нехай собі мовчить!» От підле він опудало, – набовкав цілі трилери! А в науковців помилок – жахаючий масштаб! Хай визнали б, що сплутали, й мене мерщій відшпилили; тоді б всі усвідомили, що я – із мавп хоча б. Чи, може, з ницим умислом не прийняли в примати, – щоб тут мене примусили на пузі плазувати?! От і лежу прикований та тільки щось бубню, навмисне зарахований в повзучу комашню... Чи – зайва вся розгуба ця, не варт мастити чоботи? Демонстраційна дощечка – не плаха все ж вона... А звикнеться – полюбиться; он, стали вже подобатись із талією осочка та юна сарана. Стрункі, коли на шпилечках, і мухи-дрозофіли; а тут мені, при бджілочках, – як медом намастили. Хай я – зіпсутий в корені, та, дивлячись здаля, – ми всі для щастя створені, як для польоту – тля!.. Та й тут свої є труднощі: блощиця мною гребує, пихаті шершні з осами – на голову слабі; підкушують і трутні ще, а в мене теж потреби є, – мені потрібні зносини з подібними собі! Пригрів цикадку-коміка; та хтось доніс – от гнида! – і тут як тут – два коника у формених хламидах. І хоч цвіркун зворушено відстоював свій спів, за спокою порушення на цвях окремий сів. Павук з тенет тиняється, жучки гризуть проточини, амури накумекала розлучена оса... Хай щось уже здійсняється, хоч – дошка із цвяшочками, бо і з цвяхів подеколи йде шлях на небеса. Потилицю я чухаю, кволіючи без руху: я зватиму свекрухою якусь кімнатну муху?! Як родича найближчого – не хочу комара! Отож, робити нічого, воскреснути пора. Коли нас гострим шпортали, кутикулу дірявили – бабки мигтіли крилами, рипіли чорниші, – однаково ми борсались, пручалися, як правило, – забудьмо ж, як форсили ми, мої товариші! Занадто, може, запалу, але, будь ласка, зважте: двоноге – я потрапило у кузьки, у комашки! І хто з біди нас виручить, хто висмикне голки?.. За мною! Геть зі шпилечок, товариші жуки! І, як завжди в історії, ми разом спини вигнули – і перемогу зладили, бо дужчий – правий скрізь. А опісля вікторії – вошву умить ми вигнали, а богомолів – стратили, а бліх – іще кудись. Зате, які залишились – усі, нарешті, вдома, чимало погладішали, і вигляд став вагомий. І маю щастя трошечки, й багато що збулось... Жаль, до моєї дощечки прибили знов когось.
|