|
В дорогу живо – чи лягай в труну. Так! Вибір невеликий перед нами. Приречені на долю ми одну, – На все життя прикуті ланцюгами І хтось у це повірив, певно, з нас, Повірив безоглядно цій облуді. Що за життя – коли ти в ланцюгах? І що за вибір – коли ти прикутий? Підступна подарована нам милість, Мов зілля божевільних ворожих. Смерть від своїх за рогом причаїлась, І ззаду – також смерть, вже від чужих. Душа завмерла, наше тіло затекло, Ми мовчимо, бо пішаки – у грі одній. А в лобове, брудне від часу скло Щириться ганьба у посмішці кривій. Якби оці кайдани розірвати, Дістали б ми до горла, до лудженого Того, кому вдалося прикувати Нас ланцюгами до життя хваленого. Невже, дурні, чекаєм ми чогось ото? Можливо, нам ланцюг не по зубах? Навіщо в райські стукаєм ворота Кістками пальців по кованих скобах? Нам пропонують мирний вихід із війни, Але високу заломили ціну: До довгого життя ми, жаль, засуджені Через ганьбу і зраду та провину. Однак життя чи варте отії ціни? Ще не скінчився шлях – як видно! – Бо і за вогнищем пекельної війни Померти також можна гідно. Нам рано до пекельної геєнни – Ми гнізд собі із гнилі не зів’ємо! Ми не помрем життям стражденним – Своєю смертю – краще оживемо!
|