|
Вздовж безодні, над проваллям, при самісінькому краю Коней я своїх нагайкою шмагаю – підганяю, – Щось повітря наче мало – вітер п’ю, імлу ковтаю, Згубний запал відчуваю: пропадаю! Пропадаю! Гей помалу, мої коні, уповільніть ходу! Вас тугий не вгамує батіг! Та чогось коні вередливі в мене, мов на біду, – І дожити не встиг, не співати в житті. Дам напитись гнідим, ще б куплет хоч один – Постою на краю ще хоч кілька хвилин! Згину я, мене, пилинку, ураган змете з долоні, І мене у санях чвалом понесуть десь на світанку. Ви неспішною ходою чимчикуйте, мої коні! Час в дорозі подаруйте до останнього пристанку! Гей помалу, мої коні, уповільніть ходу! Не впокорять вас кнут і батіг! Та чогось коні вередливі в мене, мов на біду, – І дожити не встиг, не співати в житті. Дам напитись гнідим, ще б куплет хоч один – Постою на краю ще хоч кілька хвилин! Встигли ми – до Бога в гості не буває нам запізно; Чому ж так янголи по-злому заспівали свою пісню? А чи, може, то дзвіночок заливається сльозами? Чи то я кричу на коней, щоб не не́сли хутко сани? Гей помалу, мої коні, уповільніть ходу! Я благаю – навскач не летіть! Та чогось коні вередливі в мене, мов на біду... Як дожити не встиг, доспівати б тоді! Дам напитись гнідим, ще б куплет хоч один – Постою на краю ще хоч кілька хвилин!
|