|
Понад прірвою, вздовж провалля, по самому та й по краю Я коней своїх нагайкою шмагаю, поганяю... Щось повітря мені мало – вітер п’ю, туман ковтаю, – Чую в гибельнім екстазі: пропадаю, пропадаю! Помаліше трохи, коні, ледь повільніше! І не слухайте ви канчука! Та що за коні такі втрафив привередливії – І дожить я не всиг, доспівати б хоча. Я напою коней, я куплет дотягну – Хоч постою ще мить на краю, на краю... Згину я – наче пушинку ураган змете з долоні, – Уві санах уже галопом по снігу потягнуть вранці, – Ви на кроки неквапливі перейдіть-бо, мої коні, Протягніть іще натрохи путь до крайнього пристанку! Помаліше трохи, коні, ледь повільніше Не диктують вам хай кнут, нагай. Та що за коні такі втрафив привередливії, І дожити не встиг, доспіваю нехай. Я напою коней, я куплет дотягну – Хоч постою ще мить на краю, на краю... Встигли ми: до Бога в гості всі приходять без запізнень, – Що ж там янголи сердито заспівали свою пісню? Чи це срібляний дзвіночок весь зайшовся від ридання, Або я волаю коням, щоб не несли так швидко сани?! Помаліше трохи, коні, ледь повільніше! Я прошу вас ускач не летіть! Та що за коні такі втрафив привередливії – Як дожити не встиг – то хоча б – дохрипіть! Я напою коней, я куплет дотягну – Хоч постою ще мить на краю, на краю...
|