|
Вподовж кручі, над проваллям, по самому по краю своїх коней я нагайкою шмагаю, підганяю... Щось повітря мені мало – вітер п’ю, туман ковтаю, – я із захватом смертельним відчуваю: пропадаю! Не біжіть так швидко, коні! Ви так не летіть! Нащо вам цей тужавий батіг! Та коні щось мені попались норовисті такі – дайте хоч доспівать, бо дожити не встиг. Я коней напою, я куплет дохриплю – хоча б хвильку іще постою на краю... Згину я – і мене пухом ураган змете з долоні, спозаранку мене в санках снігом понесуть галопом, – перейдіть на крок неспішний, неквапливий, мої коні, до останнього притулку шлях продовжіть хоча б трохи! Не біжіть так швидко, коні! Ви так не летіть! Не зважайте на пугу й батіг! Та коні щось мені попались норовисті такі – дайте хоч доспівать, бо дожити не встиг. Я коней напою, я куплет дохриплю – хоча б хвильку іще постою на краю... Встигли ми: до Бога в гості спізнень просто не буває. Ангели співають щось такими злими голосами. Може це лише дзвіночок дуже голосно ридає, або коням я кричу, щоб не несли так швидко сани!? Не біжіть так швидко, коні! Ви так не летіть! Я прошу вас навскач не летіть! Та коні щось мені попались норовисті такі – дайте хоч доспівать, бо дожити не встиг. Я коней напою, я куплет дохриплю – хоча б хвильку іще постою на краю...
|