|
Вздовж провалля, понад прірвою, по самому краю Я коней своїх нагайкою шмагаю, підганяю – Щось повітря мені мало, вітер п’ю, туман ковтаю, Чую гибелі задуху – пропадаю, пропадаю! Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви! І нагайки не слухайте свист! Та тільки коні лиш попались не покірні мені і дожити не встиг й доспівати не в хист. Я коней напою, Я куплет завершу І хоч трохи іще постою на краю!... Згину я, мене-піщинку ураган змете з долоні, У санках мене галопом понесуть по снігу рано. Ви на крок не надто скорий перейдіть прошу вас, коні! Хай лиш трохи, та продовжте шлях в останній мій притулок! Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви! Не укажчики вам бич і хлист. Та тільки коні лиш попались не покірні мені, І дожити не зміг й доспівати не в хист. Я коней напою, Я куплет завершу І хоч трохи іще постою на краю!... Ми устигли – гості бога перед райськими вратами. Кого ж там ангели зовуть такими злими голосами? А можливо це дзвіночок захлинувся весь сльозами, Чи то я кричу коням, щоб не тягли так стрімко сани? Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви! Я молю вас ускач не нестись! Та тільки коні лиш попались не покірні мені, Як дожити не встиг, доспівати би в хист! Я коней напою, Я куплет завершу І хоч трохи іще постою на краю!...
|