Крутояром, понад прірвою, по самому по краю Я коней своїх нагайкою стьобаю, поганяю... Щось повітря мені мало, вітер п’ю, туман ковтаю, Чую, ніби на погибель: пропадаю, пропадаю! Ледь повільніш, мої коні, будь повільніші! Ви не слухайте вражий батіг! Ну і випали, ніж треба, норовистіші – Ну хоча б доспівать, як дожити не встиг! Я коней напою, я свободи доп’ю Хоч краплину іще. Я стою на краю... Я не згину – мов пушинку ураган змете з долоні, І галопом мене в санях воліктимуть раннім снігом, – Ви на крочок неквапливий перейдіть, о мої коні, На краплину, та продовжте шлях до тихого нічлігу. Ледь повільніш, мої коні, будь повільніші! Не указ вам канчук чи батіг! Але випали, ніж треба, норовистіші – І хоча б доспівать, як дожити не встиг! Я коней напою і свободи доп’ю Хоч краплину іще. Я стою на краю... І ми встигли, бо до Бога запізнитись неможливо. Ну що там ангели голосять так злобливо-жалісливо. А чи, може, це дзвіночок весь зайшовся у риданнях, А чи я волаю коням, щоб не несли так стрімко сани?! Ледь повільніш, мої коні, будь повільніші! Я молю вас: не слухать батіг! Але випали, ніж треба, норовистіше... І хоча б – доспівать, як дожити не встиг! Я коней напою і свободи доп’ю Хоч краплину іще. Я стою на краю...
|