|
Здовж обриву, над безоднею, по самому по краю я коней своїх нагайкою стібаю, поганяю... І повітря мені мало – вітер п’ю, туман ковтаю, – чую з захватом смертельним: пропадаю, пропадаю! Повільніше, коні, трохи, уповільніться ледь! Ви невпинну не слухайте пліть! Та що за коні-то попались завибагливі геть – і дожити не встиг, й доспівати не вспіть. Я коней напою, я куплет затягну – І хоча би ще мить постою на краю... Згину я – мене-пір’їнку ураган змете з долоні і в санях мене галопом потягнуть по снігу зранку, – ви на кроки непоспішні перейдіть, о мої коні, хоч на трохи шлях та збільшіть до останнього притулку! Повільніше, коні, трохи, уповільніться ледь! Не укажчики вам пуга й пліть! Та що за коні це попались завибагливі геть – і дожити не встиг, й доспівати не вспіть! Я коней напою, я куплет затягну – І хоча би ще мить постою на краю... Встигли ми, – до Бога в гості не буває невстигання, – що ж там ангели співають надто злими голосами?! Але, може, це дзвіночок захлинувся від ридання, чи ж бо я кричу коням, щоб не несли так швидко сани?! Повільніше, коні, трохи, уповільніться ледь! Вас благаю, ускач не летіть! Та що за коні це попались завибагливі геть – як дожити не встиг, доспівати б хоч вспіть! Я коней напою, я куплет затягну – І хоча би ще мить постою на краю...
|