|
Крутояром, понад прірвою, по самому по краю... Коней я своїх, нагайкою, стьобаю – поганяю. Щось повітря мені мало, вітер п’ю, туман ковтаю. Чую в згубному запалі – пропадаю! Пропадаю! Не біжіть так швидко, коні! Коні, не біжіть! Без прави́л, батога, без доріг. Вередливі роки-коні – не шкодують ніг. Я і жив – як умів. І співав – як умів. Коней я розпряжу. Ще вірша напишу. Зупинюсь перед тим, як ступить на межу... Згину я – немов пір’їнку, буревій змете з долоні. Повезуть мене галопом по засніженому ранні. На алюр, не дуже швидкий, перейдіть слухняно коні, Не на зовсім, та продовжте шлях в притулок мій останній. Не біжіть так швидко, коні! Коні, не біжіть! Без прави́л, батога, без доріг. Вередливі роки-коні – не шкодують ніг. А я жити хотів. І співати хотів. Коней я розпряжу. Ще вірша напишу. Зупинюсь перед тим, як ступить на межу... На гостини встигнем Божі – тут запізнень не буває. Тільки ангельські, чомусь, нам гнівом голоси співають?! Чи то може, дзвоник-вісник, голосить – залився в плачі? Чи до коней я кричу, щоб не неслись в шаленім скачі! Не біжіть так швидко, коні! Коні не біжіть! Зупиніться, – кричу, – навісні! Вередливі роки-коні – не шкодують ніг. Я ж дожити не встиг! Доспівати не встиг! Коней я розпряжу, ще вірша напишу. Зупинюсь лиш на мить... і піду за межу...
|