|
Вздовж обриву, над проваллям, по самісінькому краю Я нагайкою щосили своїх коней поганяю, – Щось повітря мені мало: вітер п’ю, туман ковтаю... Чую в згубному завзятті: пропадаю, пропадаю! Ну повільніше ви, коні! Пригальмуйте же ви! На тугий не зважайте батіг. Ну що за коні норовисті... Як тут бути живим? Доспівати не встиг і дожити не зміг. Я дам коням води, я настрою лади, – І ще мить постою на самому краю... Я загину – мов пушинку мене здує із долоні, І галопом сніжним ранком повезуть мене провулком, – Ви на крок повільний, тихий перейдіте, мої коні, Ну хоч трохи шлях продовжте до останнього притулку! Ну повільніше ви, коні! Пригальмуйте же ви! Не указ вам – нагайка й батіг. Ну що за коні норовисті... Як тут бути живим? Доспівати не встиг і дожити не зміг. Я дам коням води, я настрою лади, – І ще мить постою на самому краю... Не спізнились ми, до Бога в гості спізнень не буває. Що ж там ангел так сердито і так голосно співає?! А, можливо, – це дзвіночок аж заходиться в риданнях, Чи кричу до коней я, щоб не несли мене так в санях?! Ну повільніше ви, коні! Пригальмуйте же ви! Я благаю: не мчіть з усіх ніг! Ну що за коні норовисті... Як тут бути живим? Ну хоча б доспівав, як дожити не зміг. Я дам коням води, я настрою лади, – І ще мить постою на самому краю...
|