|
Понад кручею, над прірвою, по краєчку, по краю Я коней своїх нагайкою шмагаю, поганяю!.. Щось мені повітря мало: вітер п’ю, туман ковтаю... Чую в захваті смертельнім: пропадаю, пропадаю! Ледь повільніше-но, коні, ледь повільніше!.. Не коріться нагайці тугій! Та що за коні вередливі, найсвавільніші... Я дожити не встиг, доспівати б мені. Коней я напою, скінчу пісню свою, – Хоч хвилиночку ще постою, на краю... Згину я – мене, мов пух той, ураган змете з долоні, На санях мене галопом коні понесуть снігами, – Ви на крок повільний, тихий, перейдіть-но, любі коні, Відтягніть-но смерті хвилю трохи довшими шляхами! Ледь повільніше-но, коні, ледь повільніше! Хай не будуть бичі вам страшні. Та що за коні вередливі, найсвавільніші! Я дожити не встиг, доспівати б мені. Коней я напою, скінчу пісню свою, – Хоч хвилиночку ще постою на краю... Встигли ми: до Бога в гості ще ніхто не запізнився. Чом же ангели співають так презлими голосами?! Може, це лише дзвіночок весь сльозами аж залився, Чи то я волаю коням: «Не тягніть так прудко сани»?! Ледь повільнише-но коні, ледь повільніше... Ви галопом таким не гоніть! Та що за коні вередливі, найсвавільніші... Хоч дожить я не встиг, доспівати б мені! Коней я напою, скінчу пісню свою, – Хоч хвилиночку ще постою на краю...
|