|
Понад прірвою по краю – де кінець, де обрив, – Я коней своїх стьобаю – по хвостам й поміж грив. Щось повітря мені мало – вітер п’ю, в туман йду – Розумію, відчуваю – Пропаду, пропаду! Повільніше трохи, коні, повільніше! Я благаю: женіть без атак! Тільки коні землю б’ють все сильніше... І дожити ніяк, й доспівати ніяк... Я коней напуваю, і куплет я співаю, І іду якусь мить я вздовж прірви по краю... Згину я – як ту пушинку, мене смерч змете з долоні, Та поки не вскочу в прірву – шанси є для порятунку! Йдіть ви кроком неквапливим, вередливі мої коні, Щоб розширити хоч трохи шлях до вічного притулку. Повільніше трохи, коні, повільніше! Я благаю: спішіть тільки в такт! Та копита землю б’ють все сильніше... І дожити ніяк, й доспівати ніяк... Я коней напуваю, і куплет я співаю, І іду якусь мить я вздовж прірви по краю... ...І ми встигнем – Бог у гості всіх діждеться без запізнень! Чого ж ангели співають якось зло і якось грізно? Чи молитви монотонні всю дорогу шепче вітер? Чи я просто «мочу коні», в прірву щоб не залетіти? Веселіше, мої коні, веселіше! Якщо доля – то хай буде так... Знову коні землю б’ють все сильніше... Як дожити ніяк – доспівати хоча б... Знов коней напуваю, знов куплет я співаю, І іду якусь мить я вздовж прірви по краю...
|