|
Я синявою дихав, Білий пар видихав, І у небі ставав він хмарками. Піді мною сніг рипав, А потім – затихав, А замети блищали зірками. І дзвеніла нудьга, що журливо у пісні співає, Як ямщик замерзав під сумний і страшний крик ворон. То приспало його жовте сонце, що не зігріває, І ніхто не сказав: ворушись, піднімайся, геть сон! Все у нас на Русі По маківку в снігу – Повз, котився, щоб не провалитись. Збережи і спаси! Дай забав у пургу! Дай не впасти, заснути, забутись! Той ямщик – чародій кинув пугу, куди йому дітись – І згадав про Христа, очманів від морозяних верст. Він шмагав би коней і цим самим зумів би зігрітись, Підвела доброта: він жалів їх, не бив і... замерз. Я своє відбиття Вгледів якось на дні, З ляку острах утік до мошонки. Обірвати життя – Я по груди в брехні! Або чарку останню – і в ополонку. Хоч пропита душа – їй там, голій, смертельні морози. В ополонку чи в яму, та – сам: у життя є межа. Пар від мене іде – це душа моя рветься назовні! Коли вийде – сховайте, заріжусь – зніміть із ножа. Сніг кружляє густий Над землею моєю, М’яко стелить, в запій закликає... А ямщик молодий П’є й шмагає коней! А тверезий ямщик – замерзає.
|