|
Уперто рину я до дна – Дихання рветься, давить вуха... Чому іду, де глибина – А чим погано там, де сухо? І стіл, і дім, – там на землі. Там – я співав і надривався. Я плив – зусилля чималі, Та на поверхні все ж тримався. Чуття під місяцем не ті У суєтній повітряній рідоті, А я впливаю у світи такі, Чим нижче, тим у гіршому болоті. Я дихаю незвично ротом. І опускаюсь нижче, нижче! А твань кипить, а я в болото – У піку Архімеду – швидше. Я загубив орієнтир, Та сни згадав, казки і міфи: Я відкриваю світ новий, Коралові пройшовши рифи. У тих коралових містах Багаторибно, та – не шумно. Там флора, фауна німа, Різноколірна і розумна. Де ти, жахітлива пітьмо, Якою матері лякають? Як світло – факели й сонця, Хоча й пітьму не осявають! Все геніальне і що ні Незрозуміле – сплеск і вибрик – Спаслось, сховалось в глибині, – Що мчалося й заборонялось. Дай Боже, все ж я дотягну – Не дай їм довго завалятись! – І я вгрібаюсь в глибину, Все важче й важче опускатись. Під черепом – могильний дзвін, А тиск такий – хребет ламає, Вода штовхає, та глибінь Мене ні за що не приймає. Я сторожко зняв карабін, Та камінь взяв – не обезсудьте, – Щоби добратись до глибин, До тих пластів, до серця суті. Я кинув ніж, навіщо мені зброя: Немає ворогів, там всі ми – рівні люди, Там кожен з тих, хто має зброю, – Безглуздий дурень, як блоха на блюді. Рівня тобі, підводний грибе, Чини забудемо і ранги, – Перетворились знову в рибок, І наші зябра – акваланги. Нептун – пірнальник з бородою, Скажи, полегши мені душу: Чом попрощались ми з водою, Віддавши перевагу суші? Гризе сумління, чорт візьми, Бурава свердлами свердлили. Навіщо стали ми людьми? А згодом ще й заговорили? Чом, живучи на чотирьох, Розпрямившись, ми взяли в руки – І все це бачить Господь Бог, – Каміння й здоровенні дрюки! Багато примудрились знати, Повсюди місць зробити лобних, І зраджувати й розпинати, Брати на гак собі «подобних»! І я із наміром тону, Зову: «Врятуйте наші душі!» І коли я не дотягну, Втікайте, друзі мої, з суші! І не до горя і біди, Назад в глибінь – та не до гробу, А до притулку, до води, Назад в одвічную утробу! Поляскав по плечі трепанг, Впізнав в мені свою породу, – І я – випльовую свій шланг, В легені упускаю воду!.. Зімкніть шеренгові ряди, І вуха закупорте дужче: Пішов один – нема біди, – Та я прийду по ваші душі!
|