|
Затято прагну я до дна – Рве вуха і легені болем... Чого ж так вабить глибина – Погано чим на суходолі? Там, на землі, – мій край-розмай, Там – я співав, там – надривався; І плавав – хоч і важко хай, Та на поверхні все ж тримався. Линяє неба краєвид, Повітря побуту – рідкіше, – А я впливаю в інший світ: Безповоротніше – чим глибше. Незвичне ротом дихання, Вода бурлить – до дідька воду! Чим нижче, швидше суну я – Тож з Архімедом є незгода. Орієнтир згубив я свій, – Але згадав казки та міфи: Я відкриваю світ новий Коралові минувши рифи. Міста коралові навкруг... Багаторибні, та – безшумні: Німий світів підводних пруг, Різноманітний та розумний. Де мла, яка вгрузає в глиб, Лякаються якої діти?! Тут світло – хоч ні смолоскип, Ні жодне сонце та й не світить! Все геніальне і все не- дозрозуміле – сплеск, пустоти – У глибі врятувалось, – все, Заборонялося що доти. Дай боже, я все ж довтону – Не дам лежати їм та гніти! – І я вгрібаюсь в глибину, Хоча й – все важче це робити. Під черепом – могильний дзвін, А тиск мені хребет ламає. Вода виштовхує з глибин, Бо глиб мене геть не приймає. Зняв з острогою карабін, Каміння взяв – так тому й бути, – Аби дістатись до глибин, До тих шарів самої суті. Ніж кинув – сил він не дає: Там ворогів нема – лиш люди, Там кожен, в кого зброя є, – Дурний, як воша та на блюді. Зрівнялись я й підводний гриб, Забули про чини та ранги, – Ми знов перетворились в риб, І наші зябра – акваланги. Нирець Нептуне, ти сюди Відповідай, відчуй наснагу: Навіщо ми пішли з води, Землі надавши перевагу? Мене вагання, чорт візьми, Здавна буравами свердлили: Навіщо стали ми людьми? Навіщо ще й заговорили? І, живучи на чотирьох, Навіщо випростали спини? Для того – і це бачить Бог, – Щоб взяти камені й дубини! Змогли все взнати на землі Та й лобних місць понаставляти, Ганьбити, зраджувати і На гак собі подібних брати! І от навмисне я тону, «Врятуйте наші душі!» – кличу І якщо я не дотягну, – Втекти с землі вам, друзі, зичу! Назад – але не до біди, Назад і вглиб – та не до схрону, Назад – до притулку, води, Назад – в одвічне наше лоно! Поляскав по плечу трепанг, Визнаючи свою породу, – І я випльовую геть шланг, В легені я впускаю воду!.. Зімкніть свої стрункі ряди, До вух притисніть руки дужі: Пішов один – нема біди, – Та я прийду по ваші душі!
|