|
Уперто прагну я до дна. Дихать важко, вухам сутужно. Нащо мені та глибина? Чому погано жить на суші! Там, на землі, – немає миру. Там я співав і надривався. І хоча плавав, мов сокира, Та на поверхні все ж тримався. Линяють почуття усі В буремній нашій ніші, Я запливаю в інший світ, – Безповоротніше, чим нижче. Я дихаю незвично – ротом, Вода вирує – плюнь на воду! І я спускаюся потому Швидше, ніж по Архімеду. Я загубив орієнтир, Але згадав казки та міфи. Я відкриваю новий світ Риб та коралів рифи. Рай – ці коралові місця... Багаторибні і не шумні – Німе підводне тут життя, Багатобарвне та розумне. Де та, незвідана пітьма, Якою матері лякають? Тут світло як у теремах, Хоч сонце зовсім тут не сяє. Все геніальне і ще не- зрозуміле – спалах, жирування Лиш заховалося одне Все, що раніш заборонялось. Дасть Бог, туди я дотягну. Не дам їм також залежатись. І загрібаюсь я у глибину, Хоча все важче поринати. Під черепом – мовчазна смерть, І тиск мені хребет ламає, – Вода виштовхує всіх геть, Вона до себе не приймає. З остроги зняв я карабін, І камінь взяв – нехай не судять: Аби дістатись до глибин, До тих пластів, тієї суті. Я кинув ніж – він ні до чого. Там ворогів нема, всі – люди. Там ті – озброєні мечем, Безглузді, ніби воша в блюді. Зрівняюся з тобою, любий гриб, Забудьмо всі чини та ранги. Перетворилися ми знов на риб, А наші зябра – акваланги. Нептун, ниряльник з бородою: – Дай відповідь, полегши душу, – Навіщо розлучились ми з водою, Віддавши перевагу суші? Мене цей сумнів, біс візьми, Давно буравами свердлив: Чому зробились ми людьми? А потім ще й заговорили? Нащо, колись були на чотирьох, Піднеслись, випрямивши спини? Для того, і це бачить Бог, Щоб взяти камінь чи дубину? Багато ми навчились знати, Й набудувати місць погиблих, І зраджувати, і розпинати На крючках собі подібних! І ось я щиро потопаю. Кричу: «Рятуйте наші душі! Усіх до того ж закликаю: Любі друзі, тікайте з суші! Назад – та не до горя чи біди. Назад і вглиб, та не до гробу. Назад – до витоків води. Назад – до вічної утроби. Поляскав по плечу трепанг, Пізнавши тим свою породу. Я виплюну із рота шланг, В легені запущу я воду. Зімкніть стрункі свої ряди, Закрийте міцно свої вуха! Я – сам пішов, нема біди. Та я прийду по ваші душі!»
|