|
В сузір’ї (чи що воно?) Тау Кита – нічого не ясно і темно: сигнал посилаєм (як начеб листа) – а нас посилають взаємно. На Тау Киті – все складно в житті, й не варт у зв’язку несерйозному чіпати братів цих по розуму! І ось я – не вхопиш мене на льоту! – в секретній літаючій мисці: мене відрядили на Тау Киту, щоб все з’ясував я на місці. А з Тау Кити – верзуть щось брати, бо в таукитайської братії – припадок, кажись, психопатії. Я тихо у анабіозі лежу, а таукитяни буянять; у рубку на їхній сигнал не біжу, – в ефірі вони хуліганять. У таукитів – бракує геть слів, а устрій – цілком буржуазний; та й гумор у них – невиразний. Притаукитянив я свій зореліт (щоправда, погнувши дві дюзи), і крикнув по-таукитянському: «Shit!» – що значить: «Вітаю вас, друзі!» У таукитян весь вигляд – обман, подобу небачену мають: то з’являться, то пропадають... Що таукитянин – як той папуас, зарані мені натякнули. Кричу їм: «Галактика в шоці від вас!» Вони – лиш єхидно мигнули. На Тау Киті – умови не ті: нема атмосфери донині. А так – вони дуже гостинні. У запалі щось я про матір сказав, а поруч в них робот тинявся; і так він буквально мене переклав, що трошки я навіть змішався. Та таукити – такі, бач, хлюсти! – по п’ятій уже наливають, й то з’являться, то пропадають... «Гей, браття за статтю!» – гукав я дядьків; ні відгуку, лайся – не лайся. Тож таукитянку за грудки схопив: «Що́ з вами не так? Зізнавайся!» Вона мені: «Геть! Ти про́стий, мов кметь! Не хочем з дядьками ми знатись, а будем тепер брунькуватись!» ...Як звідти чкурнув – не збагну взагалі, і мучить питання ідейне: а що́ як – пройшло три віки на Землі під впливом теорій Ейнштейна?! А що́ як і в нас – в негаданий час скасоване зовсім кохання, й тепер і у нас – брунькування?..
|