|
Весна ще на підході, чекання у природі, але душа вже повна чимсь п’янким... Та враз прийшли за мною – з конвоєм, з конвоєм: «За спину руки, – кажуть, – і ходім!» Я так тоді просився в старшини: «Не забирайте мене із весни!..» До квітня промотали, зізнання вимагали; але я місяць дурня грав як слід. Та враз – як ніж у спину – забрали Катерину, і слідчий підвернув мене під спід. Я зрозумів, що зовсім я тону... Хоч краєм покажіть мені весну! І ось – путі, вагони, роз’їзди, перегони, і стук коліс вганяє у відчай. А за вікном зеленим – тополі та клени немовби шепотять: «Не забувай!» А з насипу махають пацани... Чому мене вивозять із весни! Я глянув Катрі в очі: «Тікаймо?» – «Ускочим!» «Ні, Катре, без весни мені – заріз!» Й сказала Катря: «Згода, свобода – так свобода!» І з нею ми вночі пішли у ліс. Так ось, так ось яка вона, весна! Так приязно зустріла нас вона... А через день усюди шукали нас паскуди, гарчали пси шалені із імли, по сліду нас здогнали, звалили, пов’язали, назад у табір в путах потягли. І стало зрозуміло тут мені: мене не буде зовсім у весні.
|