|
Коли вода всесвітнього потопу У межах берегів вляглася знов, Із піни ледь принишклого потоку На берег тихо вибралась Любов В повітрі розчинилася до строку, А строку не раховано було. І диваки – такі іще живуть, – Ковтають це повітря, ніби п’ють, І не чекать кар чи нагороди; Й, гадаючи, що дихають за так, Вони раптово потрапляють в такт Схвильованого подиху такого ж... Тільки почуттю, мов кораблю, Довго залишатись на плаву, Поки осягне, що “Я люблю” – Те саме, що “дихаю” й “живу”! І вдосталь буде мандрів і скитання, Кохання Край – велична сторона! І з лицарів задля випробування Суворіше питатиме вона, Захоче і розлуки, і прощання, Позбавить часу, спокою і сна... Немає тим безумцям вороття, Вони б віддали все – аби знаття, Будь чим – і головою б ризикнули, Щоб тільки вберегти на все життя Незриму нить казкового чуття, Яку між ними доля протягнула... Свіжий вітер обраних п’янив, З ніг збивав, із мертвих підіймав, Бо, якщо ти досі не любив, – Ти не дихав, і не існував! А тих, що захлинулись від Любові – Вже не повернеш, скільки не гукай. Їм лік ведуть і зводи, і обмови, Рахунок це кривавий – пам’ятай. Ми ж тим свічки запалим в приголов’ї, Хто перебрав Любові через край... Їх голосам зливатись да́но в такт Блукати душам да́но у квітках І Вічність одним подихом вдихати, І стрітися з зітханням на вустах На ніжних переправах і мостах, І на вузьких розтоках Світоладдя... Я поля закоханим встелю Хай співають в сні і наяву! Дихаю – і, значить, я люблю! Я люблю – і, значить, я живу!
|