|
Коли вода всесвітнього потопу Вернула знов в кордони берегів, Зникаючи із пін потоку На берег тихо вийшла і любов. І розчинилась у повітрі вчасно А часу було сорок сороків. І диваки – іще такі існують – Вдихають суміш цю сповна. І не чекають нагород чи покарання Міркуючи, що дихають за так Вливаючись раптово у цей такт Цього ж нерівного вдихання... А почуттям, неначе пароплаву, Ще довго залишатись на плаву і перше, ніж дізнатись, що кохаю це те ж, що й «дихаю», й «живу». Достатньо стане поневір і мандрування І світ Любові – величезний світ! І з лицарів своїх випробування Все дужче вимагатиме у слід. Пошле вам відстань і розлуку, Позбаве спокою і сну... Але ж назад безумців не вернути, Вони вже згодні і платити: За будь-яку ціну – життям би ризикнули Щоб зберегти і не порвати Чарівну невидиму мить, Яку між ними протягнули. Духмяний вітер лиш обраних п’янив Із ніг збивав, із мертвих воскресав, Якщо ж він не любив – А значить і не жив, повітря не вдихав! Але багато потонувших у любові, Не докричишся – скільки не гукай Їм лік ведуть чутки та пустослів’я Цей лік замішаний у крові А ми поставимо свічу до узголів’я Полеглих від нещасної любові... Цим голосам завжди зливатись в такт І душі їхні бродять у квітках, Вдихати вічність у одне вдихання, Із подихом зустрітись на вустах На вічних переправах і мостах, Провулками вузькими поривання Поля закоханим я постелю – Нехай співають уві сні і наяву!.. Вдихаю я, а значить – я люблю! Кохаю я, а значить – я живу!
|