|
Коли вода всесвітнього потопу вернулася у межі свої знов, із піни сповільнілого потоку на сушу тихо виповзла Любов і маревом прикинулась до строку, а строку було – сорок сороків. І диваки у нас такі ще є: лиш маревом цим дихання своє наповнюють без страху покарання, гадаючи, що дихають за так, вони раптово попадають в такт подібного нерівного вдихання. Тільки почуттю, мов кораблю, довго залишатись на плаву, перш, ніж розпізнати, що «люблю» – те, що і «дишу» або «люблю». І досить буде мандрів та скитання, кохання – то безмежні терени. І з лицарів своїх випробуванням понуть питати грізно так вони, захочуть відстаней, розлук, і виконання обітниць тих твекрдих незворотних. Назад шалених вже не повести. Скитатись вони раді шляхом тим завгодно чим, життям би ризикнули, аби лиш не порвати, зберегти незриму нитку, та не втратити єднання, що між ними протягнули. Свіжий вітер обраних п’янив, з ніг збивав, із мертвих воскрешав. Адже ти не дихав і не жив, коли ти взаємно не кохав. До них усіх, освітлених коханням, не догукатись, як би не гукав. Їм лік ведуть чутки й гидке шептання, на крові ця замішана лічба. А ми свічки поставим в нагадання тим, хто поліг й кохання не надбав. Їх голосам дано зливатись в такт, і їхнім душам – в квітах стежка та, їм вічністю вдвох дихати сміливо й зустрітися з зітханням на вустах вже врешті на тих ниточках-мостах на перехрестях Всесвіту мінливих. Я поля закоханним встелю, хай летять вві сні і наяву. Я ось дишу, отже – я люблю! Я кохаю, отже – я живу!
|