|
Коли вода Всесвітнього потопу У межі берегів вернулась знов, Із піни вже далекого потоку На сушу тихо вибралась Любов – В повітрі розчинилася до строку, А строку було – «сорок сороков»... І диваки – це люди наші – Наповну удихають цюю кашу, Ні нагород не ждуть, ні покарання, Вважаючи, що дихають за так, Вони раптово потрапляють в такт, Нерівно дихаючи повз старання. Я поля коханим постелю – Хай у сні співають, наяву!.. Я дихнув – і значить, я люблю! Я люблю – і значить, я живу! І нам безумців вже не повернути! Заплатимо – наважились збагнути: За всяк ціну життям би ризикнули, – Не дати розірвать, щоб зберегти Чарівну і невидимую нить, Ту саму, що між нами протягнули. Я поля коханим постелю – Хай у сні співають, наяву! Я дихнув – і значить, я люблю! Я люблю – і значить, я живу! До тих, що захлинулися любов’ю, Не докричишся, – скільки там не зви, Рахунок їм ведуть чутки і пустослів’я, Замішаний рахунок цей на крові. А ми поставмо свічі в узголів’ї Загиблим з дивовижної любові... І душам їх бродити у квітках, І їхнім голосам зливатись в такт, Обом дихнути вічністю і знову Із подихом – зустрітись – на вустах – Ламучих переправах і мостах, На перехрестях завузьких світобудови. Свіжий вітер вибраних п’янив, З ніг збивав, із мертвих воскрешав, А тому, якщо ти не любив – Отже, ти не дихав і не жив.
|