|
Коли вода всесвітнього потопу Вернулась в межі берега ізнов, Із піни захмелілого потоку На березі з’явилася Любов І до часу в повітрі вся розтала, А часу буде мало і не мало. І диваки на світі є такі – Цю суміш п’ють без міри із руки. Й ні нагород не ждуть, ні покарання, І думають, що дихають за так, Вони раптово потрапляють в такт Із подихом подібного страждання. Я поля закоханим встелю, Хай співають сонні й наяву, Дихаю і знаю, що люблю, Я люблю, напевно ж – що живу. Багато буде мандрів і блукання, Страна Любові – чимала страна І лицарям своїм випробування Складніші призначатиме вона, Жадатиме на відстані й прощання, Полишить відпочинку й сну вона. Назад шаленців вже не повернути, І згодні вже вони навіть платити Будь чим, своїм життям би ризикнули, Щоб не зірвать, уберегти ту квітку – Чарівну невідому нитку, Яку колись між ними протягнули. Свіжий вітер їх у хміль вганяв, З ніг збивав і з мертвих воскрешав, Бо коли ніколи не кохав, Знай, що і не жив й не існував. Немало тих, хто упились коханням, Не докричишся, скільки не кричи, Рахунок їм веде брехня й хитання, І цей рахунок кров’ю писано вночі, А ми поставим свічку на читання Загиблих від незнаного кохання. І душам їх дано ходити в квітах, Їх голосам дано зливатись в такт, І вічністю навічно разом дихать, Зустрітися із подихом в вустах На хитких переправах і мостах, І перехрестя всесвіту проїхать. Я поля закоханим встелю, Хай співають сонні й наяву, Дихаю – і знаю, що люблю, Я люблю, напевно ж що живу.
|