Коли вода всесвітнього потопу У береги свої вернулась знов, Із піни обмілілого потоку На сушу тихо вибралась Любов І розчинилась в просторі до строку, І строк на землю цю уже прийшов. І диваки (ну як таким не буть?) Вдихають суміш цю на повну грудь, Ні нагород не ждуть, ні покарання, Гадаючи, що дишуть просто так, Вони раптово попадають в такт Великого вселенського кохання. Почуттю, неначе кораблю, Довго треба море борознить, Перш, ніж зрозуміти, що «люблю» Значить – просто «дихати» і «жить». Багато буде пошуків, блукання, І мандрів, і по горах і по дну, І лицарі в життєвих тих змаганнях Долати змусять прірву не одну, Любов їм посилатиме страждання, Позбавить тиші, спокою і сну. Але безумців вже не зупинить, Вони уже готові заплатить Любу ціну, й життям би ризикнули, Щоб не порвати, щоб не загубить Тонесеньку, кимсь виплетену нить, Яку тепер між ними протягнули. Свіжий вітер вибраних сп’янив, З ніг звалив, із мертвих воскресив. Бо якщо в житті ти не любив, Значить – і не дихав, і не жив. Та з тих, що захлинулися в любові, Пішло багато вже у небуття. Рахунок їм, замішаний на крові, Ведуть людські плітки без каяття. А ми свічки поставити готові Загиблим від святого почуття. Їх голоси зливатимуться в такт, І душі їх бродитимуть в світах, У вічності загубляться й нарешті Зустрінуться з зітханням на вустах На світлих переправах і мостах, На зорянім, космічнім перехресті. Я поля закоханим встелю, Хай звучить вві сні і наяву, Що коли я дишу – я люблю, Я люблю, і значить – я живу.
|