|
Коли вода всесвітнього потопу У межі берегів сягнула знов, Із піни відійшовшого потоку На берег тихо вибралась Любов. В повітрі розчинилася до строку, А строку було сорок сороків. І диваки іще такії є, Чия душа лиш суміш тую п’є Ні нагород за це, ні покарання. Вважаючи, що дихати – лиш так, Вони зненацька попадають в такт Такого ж подиху нерівного бажання. Почуттю ж-бо, ніби кораблю, Довго залишатись на плаву. Перш ніж упізнати, що «люблю» – Все одно, що «дихаю», «живу». І вдосталь буде мандрів і блукання – Країна почуттів завжди одна. І лицарів своїх для спонукання Прискіпливо допитує вона. З них відстаней, розлуки зажадає, Позбавить сну і спокій забере. Та все ж безумців вже не повернуть – Платить готові за скорботний путь Не іншим чим – життям би ризикнули, Щоб зберегти тоненький мотузок, Невидимий і дивний той зв’язок, Який між ними щойно протягнули. Сніг і вітер обраних п’янив, Збив із ніг, із мертвих воскресив. Бо якщо ніколи не любив, Значить – ти не дихав и не жив Багато з них захлинулось коханням, Не докричишся, скільки не кричи, І не веди рахунку закиданням, Він з кров’ю змішаний – ти ліпше помовчи. Та ми свічки поставим в узголів’ї Тим, що тягар любові не знесли. Їх голосам завжди зливатись в такт, А душам мандрувати у квітках Їм дихать вічністю в один загальний подих, Зустрітися з зітханням на устах На переправах і вузеньких сходах, На перехресті всесвіту в віках. Я поля закоханим стелю – Хай співають в сні і наяву Якщо дихаю, це значить – я люблю. Я люблю, а значить – я живу.
|