|
Коли Потопу вир несамовитий Знов повернувся в лоно берегів, Із пінної холодної блакиті Любов постала, попри Божий гнів, Щоб до пори розтанути в повітрі, Ну, а порі тій – тисяча віків. І диваки – бо, хто ж іще, крім них – На повні груди роблять перший вдих. І не чекають од чи покарання – Вдихають дивну суміш просто так Та, мимоволі, потрапляють в такт З таким же збитим подихом кохання... Почуттям, неначе кораблю, Довго залишатись на плаву, Доки зрозумієш, що «люблю» – Рівнозначне «дихаю» й «живу»! Багато буде мандрів та страждання, Кохання – некероване стерно! І лицарям своїм випробування Давно вже заготовило воно, Це – відстані, розлуки та чекання, Безсонні ночі й сліз гірке вино... Та не звернути тих, хто буде йти, Спаливши за собою всі мости. На кін – будь-що, своє життя поклали, Щоб не порвати, щоб оберегти Ту нитку вірності, кохання й чистоти, Яку колись між ними пов’язали... Свіжий вітер обраних п’янив, З ніг збивав, із мертвих підіймав, Значить, ти не дихав і не жив, Якщо ти ніколи не кохав! Та багатьом, сп’янілим від любові, Росу вже не збирати на зорі... Рахунок їм – густі потоки крові, Рахують – пустобріхи й пліткарі. А ми одягнем їм вінки тернові Й запалимо свічки на вівтарі... Й судилось голосам зливатись в такт І душам спочивати на квітках. Вдихати вічність в подиху єдинім Й зустрітися з зітханням на вустах На хистких дошках, на крихких мостах, В перетинах доріг світотворіння... Я поля закоханим стелю, Хай співають в сні та наяву! Дихаю – і, значить, я люблю! Я люблю – і, значить, я живу!
|