|
Коли вода всесвітнього потопу Вернула знов туди, звідкіль прийшла, Із піни хвиль і ледь жива потрохи Кохання тихо вибрела душа, І розчинилася в повітрі, поки Не вгамувався грізний бурі шал. І диваки ще є такі між нас – Цю суміш п’ють, в якій живе вона. Ні нагород за те, ані покари Не ждуть, а просто западають в сон, І раптом потрапляють в унісон, І снять удвох, удвох коханням марять... Ген за обрій цьому почуттю Вдаль пливти, неначе кораблю, Ніж спізнаєш: подиху й життю Знак «дорівнює» до «я люблю!» Без ліку буде подорожей дальніх, Кохання – це великий материк! І лицарям своїм воно безжально Накаже тамувати стогін, крик, Розлук долати обшири безкрайні – Без супокою й сну спочинок зник... Не збочать із путі шаленці вже, Не завелика будь-яка із жертв. А треба – і життям би ризикнули, Аби не розірвати й зберегти Міст чарівний, невидимий, крихкий, Який між них кохання натягнуло... Вітер свіжий обраних збивав, І п’янив, і з мертвих воскрешав, Бо якщо ніколи не кохав, Ти не дихав і не жив, на жаль! Лиш ті, що захлиснулися коханням, Нас не почують, хоч щосили клич. Базіки рахували їхні рани, Вони ж платили кров’ю й полягли. Свічки палали і у путь останню Кохані, що загинули, пішли... Так дивовижно в такт і в унісон Співають душі в квітах їх разом. У подих злитися на вічність тихо, Зустрітися зітханнями – вуст сон – На перехрестях Всесвіту, між сонць, Щоб на ламких мостах минати лихо... Я степи коханим застелю, Снять чи ні, хай їх пісні пливуть! Дихаю – а отже, я люблю! Я люблю – а отже, я живу!
|