|
Серед тьмяних свічок і вечірніх псалмів, між воєнних трофеїв і мирних багать, зріли діти книжок, що не знали боїв і соромились плакать від ґуль, що болять. Ми терпіли досаду на вік свій і час, і боролись з завзяттям до смертних образ. Нам сорочки латали, тамуючи гнів, а ми книги ковтали, сп’янівши від слів. І від поту злипалися буйні чуби та щеміло під серцем від болісних фраз, відчуття перемоги, поразки, ганьби з сторінок пожовтілих летіли на нас. І не мали ми змог, бо не відали війн, чути крик перемог, а чи заклик на бій, тайну слова «наказ» і кордонів-границь, сенс атаки і брязк бойових колісниць А в бурхливих подіях далеких епох забагато ідей для дитячих голів. Ми на роль боягузів, бандитів, злодюг виставляли, звичайно, своїх ворогів. З лиходія слідів все могли прочитать, а прекрасніших дів обіцяли кохать, серед друзів, без бою, в хлоп’ячій юрбі, ми всі ролі героїв просили собі. Не сховатися в мріях, дитинство – це мить, вік малий у забав – стільки болю навкруг! намагайся долоні мерців розчепить і їх зброю прийняти з натруджених рук. Теплий меч підніми і кольчугу одінь, та пізнай в боротьбі що почім, що почім! Хто ти є – легкодух чи обранець богів, і відчуй терпкий дух поту, болю, крові. Коли поруч впаде твій поранений друг, ти завиєш над ним, як затравлений звір, білий світ потемніє від болісних мук, що живим залишаєшся ти, а не він. Ти уздрів, зрозумів, відрізнив, віднайшов – з блідих лиць ворогів образ смерті прийшов. Зло, брехня – придивись, це обличчя війни, на слідах розрослись лиш гіркі полини. Якщо шлях прокладав славним батька мечем, якщо сльози солоні на вус намотав, якщо звідав в бою, що почім, що почім, значить, мудрі книжки ти в дитинстві читав. Якщо м’яса з ножа ти не їв ні шматка, якщо рана чужа не хвилює мізка, якщо в бій не вступив, щоб долати катів, то життя ти прожив ні при чім, ні при чім.
|