|
Між воєнних трофеїв прадавніх бійців, шепітких молитов і книжкових полиць підростали хлоп’ята спокійних часів у стражданнях від власних пекучих дрібниць. Хлопчакам завжди тісно в бутті дітлахів, Тож ми бились за місце в житті до синців. Нас матусі картали й латали дірки, ми ж запоєм ковтали цілющі книжки. Облипало волосся спітнілі лоби і щемило в душі від римованих фраз, І п’янив наші голови дух боротьби. що з пожовклих сторінок здіймався до нас. І кусаючи губи, ми прагли збагнуть, уявити, відчути незнану війну, непорушність наказу, і сенс рубежів, шал атаки і брязкіт свячених ножів. І з минулим звіряючи долю свою, грали ми у повстанців, борців, вояків, і на ролі негідників, зрадників, юд призначали найгірших своїх ворогів. Ми збирались невпинно крізь бурі пройти, і кохання єдине повік зберегти. Не в злобі, а в любові прямуючи в бій, роль героя завжди залишали собі. Та дитинство завжди добігає кінця, і раптово здригнешся від болю навкруг. Чи розтиснеш байдужі долоні мерця, меч батьківський приймаючи з теплих ще рук? Чи готовий вдягти завеликий шолом, відгукнутись на виклик до битви зі злом? Зрозуміти, хто ти – боягуз чи борець, Проти кривди всієї піднявшись на герць. І коли передсмертно застогне твій друг, і від першої втрати назчуєш себе, і коли білий світ почорніє навкруг через те, що убито його – не тебе, ти збагнеш, що побачив, знайшов, і зборов: вишкир смерті у кожнім з чужих заборол, Роздивився його і впритул, і в приціл а позаду лиш кров, вороння, і мерці. Якщо путь торував ти батьківським мечем, Піт і кров проливав ти і сльози ковтав, якщо в смертнім бою зрозумів суть речей – значить справжні книжки ти в дитинстві читав. Якщо м’яса з ножа ти ні раз не вкусив, і пихате обличчя мов орден носив, а в двобої за правду повік не ставав – ти даремно свій вік на землі змарнував.
|