Між вечірніх заклять та оплавлених свіч, між уявних пригод та віршованих строф жили діти книжкові, не знаючи січ, нудячи́сь від дитячих своїх катастроф. Дітям за́вжди досадна опіка та вік; й набували ми садна в бійка́х рік у рік. Але ма́ми латали дірки вояків, ми ж – книжки поглинали, й п’яніли з рядків. Липли кучері нам на спітнілі лоби, і у грудях так дивно хололо від фраз, і дурманив нам голови дух боротьби, зі старих сторінок надихаючи нас. Й уявляли щоніч ми, не знаючі війн, що воюючих клич – схожий з ревом завій, і тяглись осягти сутність слова «наказ», невблаганність мети й лави панцирів брязк. А в киплячих котлах давніх боєнь та смут – так багато поживи для юних умів! Ми на ролі відступників, підлих іуд призначали у іграх своїх ворогів. Не дамо вистигати злочинця слідам! Й обіцяєм кохати прекрасніших дам! Й щоб ніхто не укоїв сварню у юрбі, ми всі ролі героїв лишали собі. Та не зслизнеш назовсім у мрії кудись: вік короткий в забав, – навкруги стільки мук! Розігнути долоні мерців спроможись, щоби зброю прийняти з натруджених рук. Завладай будь-чиїм іще теплим мечем – і відчуй, що почім, і виходь із нікчем! Хто ти є, розберись, – боягуз, чи смільчак; і скуштуй бойовиськ непідроблений смак. І коли поруч ляже поранений друг, і над першою втратою згаснуть світи, а тобі – потемніє неначе навкруг, бо зі світу пішов саме він, а не ти, – зрозумієш тоді: темний вищир забрал – це хвала ворожді, злючий Смерті оскал! А услід – Зло й Брехня, подивись їм в лице: після них – вороння та сконання оце... Якщо батьківський меч прорубав тобі шлях, а ти сльози солоні на вус намотав, якщо взнав що почім у запеклих боях, – значить, гідні книжки ти в дитинстві читав! Якщо м’яса з ножа ти ні кусня не їв, якщо з’їла іржа твою волю та гнів, й звергти ката з путі ти не вбачив причин – значить, був ти в житті, загалом, ні при чім.
|