|
Я оглух від плескання долоней, Від зірок естрадних я осліп. Скільки літ страждав я від симфоній, Й понад усе любив пташиний спів. Я мов зерна від плевел відсіяв, Щоб чистий звук до ваших душ летів Стій! Це той, хто був мені надією, Для кого ці муки я стерпів. Скільки в мене про місяць співали, І про тишу хором всі кричали, На пилі хтось грав – шию спилював, А я підсилював, підсилював... На низах його голос утробний, Писк страшний на верхах заведе. Слухачеві співак стає модним, Та я теж щось комусь доведу. Він, червоний, співа від натуги, І застиг, мов солдат на посту. Я до нього тягнусь, мені туго, До обличчя його, що в поту. Скільки в мене про місяць співали, І про тишу хором всі кричали, На пилі хтось грав – шию спилював, А я підсилював, підсилював... Тільки враз... Схаменися! Подумай! Що співаєш? Біснується зал! Оця патока, як з медом гума. Зал! Скажи, щоб співак замовчав! Усе марно – чудес не буває, Я хитаюсь, я ледве стою. Він бальзамом уже заливає Мікрофонну горлянку мою. Скільки в мене про місяць співали, І про тишу хором всі кричали, На пилі хтось грав – шию спилював, А я підсилював, підсилював... Можна злочин на мене повісить, Не проб’єш своїм лобом стіну. Я покликаний – голос підсилить. Я страждав, бо горланив брехню. Застогнав я, динамік зревів, Дрижаки по мені звук жене. Відкрутили мене, голос мій сів, Замінили на інший мене. Скільки в мене про місяць співали, І про тишу хором всі кричали, На пилі хтось грав – шию спилював, А я підсилював, підсилював... І той, інший – комусь буде ліпший, Він на шию надітий мені. Нас завжди заміняють на інших, Аби не заважали брехні. У коробці ми тісно лежали: Я, штатив і новий мікрофон. Сміючись, мені розповідали, Яка радість – потрапить в полон!
|